Фотовиставка-продаж «Один, Два» пройде з 8 по 22 січня у галереї Київської Школи Фотографії. Вхід вільний на умовах дотримання заходів противірусної безпеки.
Софія Вінніченко (сайт фотографки) народилася і виросла в Києві. Незважаючи на те, що Софія тільки починає свій шлях у галерейному колі, її роботи вже були представлені на виставках у Києві та Берліні, а одна з робіт серії «Один, Два» навіть була відібрана для онлайн експозиції «New Seeds» (США). Cherrydeck, спільнота обраних творчих професіоналів, наголошує, що фотографії Софії «віддзеркалюють потужну експресію» і «вміють говорити самі за себе».
Проєкт «Один, Два» створювався півроку під час подорожей Німеччиною, Францією, Бельгією, Італією тощо. Ось що пише про серію авторка: «Ця історія про те, наскільки близькими можуть бути незнайомі люди; про те, наскільки близькими можуть бути для людини місця, які вона ніколи не бачила. Про те, як ця спорідненість може бути відтворена за допомогою кольорів та композиції. Мені хочеться, щоб люди подумали, чому вони удвох? Куди йде жінка? Що було замість білої плями від проектора? Потім перестали думати і відчули».
Інтерв’ю з фотографкою:
– Коли Ви стали помічати, що існують фотоапарати та фотографії?
– Свою першу камеру я придбала у 17 років. У мене дуже серйозні стосунки із фотографією. Ми познайомилися, щоб серйозно, 5 років тому, виходить. Рішення почати займатися фотографією було настільки усвідомленим, наскільки може бути усвідомленим у людини 16-17 років. Я часто про неї замислювалася, але ніяк не могла знайти сміливість розпочати нову справу. Я багато чим займалася: від тхеквондо, плавання та туризму до ліплення та плетіння бісером, але тут якось боялася. Напевно, як коли дійсно закохуєшся, маєш страх навіть підійти. Так ось, переживши, на мою думку, найважчий період життя, було непросто, але логічно було дійти висновку, що боятися більше не вийде і треба щось робити. Спочатку просто фотографувала тих, хто має камеру. Згодом створила проект, щоб купити свою, але це вже інша історія. Гадаю, на мене вплинуло і те, що плівкова камера завжди була вдома, мама нас весь час у дитинстві фотографувала. Я найбільше в житті мамі і вдячна, це вона завжди водила мене на різні гуртки і стверджувала, що в мене все вийде. Це дуже важливо дати дитині зрозуміти, що в неї хтось вірить. Та й дідусь займався аерофотозйомкою, хоч ми й ніколи не бачилися, цей факт, як мінімум, викликав інтерес до терміну «фотографія».
– У вас був період портретної фотографії?
– Так, звичайно, я фактично із неї починала. І до цього дня вважаю, що людина- дуже цікавий об'єкт для дослідження.
– Коли формальний портрет став сюжетним?
– Важко сказати. Думаю, спочатку було бажання розповідати історію, робити такі собі стоп-кадри з «кіно». Навіть на знімках двох-трирічної давності простежується сюжетність, але зараз ставлюся до фотографії як до самостійнішого і набагато цікавішого феномену, ніж просто стоп-кадру.
– Які плани на майбутнє?
– Хочу вчитися працювати більш міждисциплінарно та й загалом вчитися. Також ми з Настею Антонець працюємо над проєктом. Вона дуже талановита художниця, на мою думку. Вже є дві частини, хотілося б привести це до логічного висновку, складність у тому, що ми найчастіше знаходимося у різних країнах.
Із практичної точки зору, я відкрита до колаборацій, в ідеальному сценарії це спільна робота із брендом, не обов’язково брендом одягу, на постійній основі задля створення високоякісного візуалу.
– Чи є у Вас улюблений фотограф(-и). Хто Вас надихає?
– Із фотографів подобаються Андре Кертес, Грегорі Крюдсон, деякі роботи Райана Макгінлі. Загалом, я думаю, сьогодні є також дуже багато талановитих молодих митців, які мають всі можливості розвиватися. Щодо натхнення, на мою думку, звичайно, на нас може впливати певний автор/ напрям, але це ті пункти, які ми вбачаємо на поверхні. Насправді ж нас формує абсолютно все та всі, що та хто нас оточує та оточують. Саме тому ми маємо бути обачними при виборі кожного елементу нашого життя.
